Непомнящая Светлана

Светлана Непомнящая СВІТЛАНА НЕПОМНЯЩА

Народилася 23 січня 1952 року. Має дві вищі технічні освіти та одну спеціальну, пов’язану з журналістикою. Зараз на пенсії.

Друкувалася в періодичній пресі Мелітополя та Запоріжжя, міжнародному, закордонному, обласних та міських літературних альманахах. Автор поетичних збірок «Калейдоскоп», «Друге дихання», «Спадщина», книжки для малечі «Наш двір», збірки оповідань «Руни долі», повісті «Дівки-аси». З 6 липня 2008 року - голова Мелітопольського ЛІТО, а з 2009 – художній редактор газети «Мелітополь літературний».


“ДІОГЕН”

Він зайшов у крихітне приміщення загальною площею десь в один квадратний метр, щільно причинив двері, клацнув замком і задоволено зітхнув: нарешті на самоті!

Його не лякав той факт, що варто було простягнути напівзігнуті руки в сторони і вони торкалися стін. Він ніколи не страждав клаустрофобією, навпаки, суєта зовнішнього світу завжди втомлювала. Він прагнув поміркувати в тиші про все, що хвилювало і без можливості віддаватися цим роздумам вважав своє життя безцільним та порожнім.

Чоловік зручно вмостився на жалюгідній подобі стільця й заплющив очі. Через декілька хвилин його огорнуло знайоме відчуття спокою, думки зароїлися в голові, і він почав вибирати ту, яка хвилювала на цю мить найбільше:

- Який недосконалий світ! Чому нікого не турбують проблеми оточуючого середовища? Це ж зрозуміло навіть дитині, що недарма зараз відбуваються всілякі катастрофи. Напевне, ми прогнівили богів... Боги, а може, Бог?.. Що це? Невже насправді нас створено кимось для розваги, так, між іншим? А може, це справа вищого розуму? Але чи може нематеріальний розум створити щось матеріальне? Дивно... Наш світ тримірний, а чи існують інші виміри? Мабуть, так. Ми ж можемо щось накреслити чи намалювати у двомірному вимірі, а якщо десь є п’яти - або шестивимірні світи? Цікаво, як би там виглядала людина? А квітка чи кішка? Навіть уявити не можу!.. Вчора знову ділили владу, і одна юрба майже з кулаками намагалася довести іншій, що її кандидат кращий. Коли вони вже заспокояться й припинять ці марні заняття? Невже так тяжко зрозуміти, що нікому ми не потрібні і кожен думає тільки про себе? Дурні! Чекають, що життя стане кращим! Нехай чекають, копошаться там, зовні, сподіваються, мутузять одне одного. Я в ці ігри не гратиму. Мене не одуриш - тільки тут затишно, спокійно, нічого нікому не винен і мені ні від кого нічого не потрібно, оце і є те райське життя, про яке можна тільки мріяти. Але чому я про тлінне, навіщо? Не треба опускатися до таких непотрібних, безкорисних думок. Ні, я вільний від усіх забобонів і буденних турбот, я можу мислити, і ніхто не здатен зупинити потік моїх роздумів. У цьому приміщенні я всемогутній!

Він щільніше стулив очі і навіть вичавив декілька сльозинок. Краплинки спочатку нерішуче полежали в куточках, потім осміліли, скотилися по щоках і перетворилися в мокрі доріжки, які згодом просохли. Деякий час він розглядував “зірки” і блискучі цяточки на темному “небі” примружених повік, вони змінювали розмір, колір, розташування і знову повернули його до філософських думок:

- Чому людина така жадібна? Навіщо їй так багато речей, грошей, їжі? Ось якби всі брали лише стільки, скільки їм потрібно і не більше, то могли б жити добре й безтурботно. А чому одна людина завжди намагається довести іншій свою унікальність і неповторність? Це ж і так відомо: немає двох однакових особистостей, навіть близнюки, яких зовні не відрізнити, мають різну вдачу!..Чому люди хизуються одне перед одним, вихваляються і частіше доводять щось, не підвищуючись самі, а принижуючи інших?! Мабуть, тому, що так простіше, це не вимагає зайвих зусиль, завжди можна знайти, за що зачепитися, до чого присікатися. Наприклад, якщо в тебе рідке волосся – висміюй кучері, якщо ти блондин – кажи, що всі чорняві злі й підлі, якщо чорнявий – стверджуй, що всі біляві вицвілі й безбарвні, і відразу відчуєш себе добре, тому що твої проблеми нібито зникнуть. Чому...

Але він не встиг поставити собі наступне запитання, тому що в двері почали гупати і за ними почувся незадоволений голос:

- Та що ж це таке? Зараз же виходь, немає в тебе совісті, вже другу годину сидиш!

Наче пробуджуючись від гіпнозу, він повільно відкрив очі, потягнувся, погладив затерплі ноги, піднявся з унітазу і з невдоволеним виглядом вийшов з туалету. Розлючена дружина миттю зайняла вільне приміщення.

У його малогабаритній трикімнатній квартирі тривало звичайне життя. В одній кімнаті син з вереском задоволення перемагав у комп’ютерній війні роботів-трансформерів. Із другої лунав нелюдський вереск якоїсь наймоднішої інструментальної групи, під ритми якої наче зомбована донька з відсутнім виглядом дригалася, як в останніх конвульсіях. У залі на канапі перед екраном телевізора в очікуванні чергової серії безглуздого нескінченного серіалу вмостилася теща, до якої через хвилину приєдналася дружина, що пулею вилетіла з туалету – не дай боже, без неї почнеться!

Він потинявся з куточка в куточок, шукаючи для себе якесь заняття. Бажання філософствувати зникло. Ноги наче самі привели його на кухню, де, ввімкнувши світло, він поставив перед собою величезну мисяку вареників з картоплею і “під збірку кросвордів” почав зі смаком їх “приговорювати”...



ПРИПУСТИМА ПОМИЛКА

Все моє життя йшло шкереберть. і, як я не прагнув і що не робив, так і не зміг здійснити жодної своєї мрії.

А більш за все дратувало інше.

У дитинстві завжди, коли я мріяв про морозиво і чув від батьків: «Тобі не можна, синку, у тебе ж гланди», надворі мені траплявся сусідський Грицько, який уплітав ескімо.

У шість років я мріяв отримати на день народження великий зелений самоскид, що гордовито стояв на верхній полиці вітрини іграшкової крамниці. Замість цього батьки подарували мені сорочку, запевняючи, що це корисний дарунок, тому що вони вже не можуть бачити, як із старої стирчать мої довгі руки. А за вікном на довгій мотузці із під’їзду до пісочниці Грицько задоволено тягнув того самого самоскида.

У п’ятнадцять років я мріяв про величезний букет червоних троянд, який подарую Олесі на першому побаченні, а коли ввечері виносив сміття, побачив, як під старою акацією вона цілується з Грицьком..

Закінчивши школу, я мріяв вступити до університету і стати математиком. Коли Грицько «обмивав» свій студентський квиток, я вже другий тиждень вчився намотувати онучі і пришивати білого підкомірця.

Я мріяв про престижну роботу, окрему квартиру, кольоровий телевізор, хоч стареньке авто, красуню дружину, розумних дітей, але все це мав Грицько. Мені ж завжди не таланило.

Одного разу я так розлютився на своє життя, бо дуже втомився від негараздів та злиднів, що єдиною моєю мрією стало бажання одним рухом розрубати цього гордієвого вузла, просто не прокинувшись вранці. Наступного дня ховали Грицька. Дружина, причитаючи, все промовляла: «Це ж треба! Нічим ніколи не хворів. Узяв і не прокинувся вранці...»

І тут я все зрозумів. Мене наче прорвало:

- Бовдур! Пройдисвіт! Який же ти Вселенський Розум, твою матір, якщо не можеш точно за адресою надіслати жодної здійсненої мрії! У тебе що, клепки бракує точно налагодити свою кляту техніку?!

Раптом я принишк, тому що в моїй голові з’явилися настирні сторонні думки: «Не репетуй дарма. Припустима помилка - плюс-мінус півградуси».

- Плюс-мінус півградуси?! - взревів я. - Так ось у чому справа! Ми тут на землі всі карячимося, чогось прагнемо, а отримує наші здобутки хтось поруч? Плюс-мінус! Ах ти ж, паскуда! То ось чому немає у людей долі! Всі вони не отримують того, чого прагнуть: здійснені не власні, а чужі бажання!

- Припустима помилка - плюс-мінус півградуса. Припустима помилка - плюс-мінус півградуса, - знову запульсувала в моєму мозку стороння думка і приглушила всі власні.

- Припустима помилка... Припустима помилка, - як зомбований, пов торював я, надягаючи куртку і, як завжди у цей час, збираючись на дачу, але цього разу я був переконаний, що такий бажаний щедрий врожай огірків виросте на сусідському городі.